Добровольців батальйону «АЙДАР» лякають не тим, що «підеш на передову», а тим, що «поїдеш додому»

23 липня відбулася зустріч з пресою Олександра Дмитрієва, лучанина, бійця добровольчого батальйону «АЙДАР» на псевдо «Кутузов».

На запитання «Хто ви по життю?» Олександр  відповідає: «Я звичайний будівельник. Ніколи не цікавився політикою, не був громадським активістом».

Після Майдану мені «відкрилися очі». Я зрозумів, що ми самі, власними силами можемо зробити цю країну такою, в якій будемо комфортно жити і якою зможемо пишатися”.

Тому питання “Йти воювати на Схід чи не йти” перед активним самооборонівцем Олександром не стояло..

Псевдо Кутузов – тому що під час подій на Грушевського у січні отримав травму ока від резинової кулі. Зараз готується до чергової операції, і каже: не повернутися на передову після операції не зможу. Там лишилися хлопці.

– Ми стали дуже близькими за цей час. Картаю себе, що мене не було в ці дні з хлопцями, коли вбили двох наших айдарівців.

Вбитий волинянин Олег Михайлов був людиною виняткової хоробрості. Таких навіть на передовій є одиниці. Саме тому його і Геннадія з Харкова лишили прикривати відступ. Обоє вбиті.

Це – найтяжче і найстрашніше, лишати там хлопців..

Батальйон “АЙДАР” – особливий. Він складається лише з добровольців. І його бійців, зі слів Олександра, дуже поважають і серед військових, і серед місцевого населення.

– Деякі хлопці перейшли в інші батальйони відразу після перших боїв. Я їх не засуджую. Але ті, хто лишився, точно підуть до кінця.

Знаєте, як у батальйоні «лякають» бійців? Кажуть – “Поїдеш додому”. Всі самі рвуться на передову, всі добровольці. Тому нас і кидають на найбільш гарячі позиції, бо за нас, скажімо так, відповідати не доведеться.

Перед тим, як попасти в АЙДАР, Олександр проходив навчання на базі під Києвом.

– Нас вчили проводити зачистку вулиць, населених пунктів, приміщень. А воювати довелося в степу та лісопосадках. Але не можу сказати, що навчання «нічого не дало».

Дало, передусім – вміння налагоджувати взаємодію.

Спочатку ми не мали навіть зброї, лише саперні лопатки. Потім нам видали зброю і ми пішли в наступ. Все дуже просто.

Скупо і лаконічно розповідає Олександр про побутові умови бійців «АЙДАРУ»:

– Та які умови? Весь час на передовій, раз у кілька днів привозять на базу, помитися, привести себе в порядок, передзвонити рідним…

Одягу зараз, дякуючи волонтерам, вистачає. Не вистачає тепловізорів і приборів нічного бачення. Вони нас бачать, ми їх – ні. Якби ми були краще оснащені, менше б було людських втрат. Технічно перевага на стороні противника.

Спочатку у нас навіть рацій не було. Махали прапором жовто-синім і співали гімн, переходячи дорогу, щоб розрізнити своїх від сепаратистів. Було багато хаосу, зараз все більш-менш налагодилося.

– Але спочатку ми воювали проти невмілих місцевих сепаратистів. А зараз – проти професійних найманців, – додає Олександр.

Крім того, зі слів бійця, перемир’я дало можливість ворогу укріпити позиції, підвести зброї.

– Найманцям байдуже, кого вбивати. Вони – на чужій землі. Багато місцевих, тих, хто спочатку махав тирколором і кричав “Росія”, зараз зрозуміли, яку біду накликали на свою землю: найманців, професійних вбивць. Чимало перефарбовується в жовто-синій, переходять на сторону армії. Найзатятіші відступили в Луганськ.

Мирні для нас – мирні. Нейтральні. Ворог – це той, в кого в руках автомат, а не той, в кого інші політичні переконання. Правда, буває важко відрізнити мирних від немирних…

Місцеве населення, зі слів Олександра, боїться всіх. Залякані, в паніці, багато втекло. Лишилися ж або ті, хто “стереже своїх дві курки”, або ж, хто був в лавах сепаратистів.

Багато чоловіків, вивізши дружин та дітей з зони бойових дій, самі повертаються і воюють, очищають свою землю від терористів.

Попри страх багато з місцевих все ж допомагає – надає інформацію про розташування противника тощо. Дзвонять з Луганська, кажуть, де стоять “Гради”. Щоправда, “Гради” – штука мобільна, зараз тут, через годину – вже де-інде.

По національному складу серед найманців – “солянка”. Олександр розповідає, що в ході бою одного разу виникла сутичка між казахами і чеченцями в таборі противника.

Місцеві ж “тримають ніс за вітром”, спочатку вірили в “народні республіки” і доброго царя Путіна. Потім зрозуміли, що відбувається насправді, перемотнулися на сторону української армії. Але ні про яку ідею чи переконання не йдеться – все по ситуації, заради порятунку.

Серед бійців же настрій однозначний – ніхто, крім нас..

– Поки що, на мою думку, ми можемо власними силами вибити звідси найманців, захистити свою землю. Не хотілося би вводу миротворців, перетворювати Україну на полігон. Але серед хлопців настрій і відчуття такі, що ми на порозі третьої світової. Будемо битися. Хотілося б закінчити все до зими. Взимку воювати буде в рази важче…

Обстрілюють постійно, серед призовників – кожен другий неготовий. Але з кожним днем армія і добровольчі батальйони демонструє все більше злагодженості в діях, організованості. Дуже багато роблять волонтери, все спорядження, котре ми маємо, практично зібрано їх силами.

Волинська Самооборона Майдану постійно підтримує бійців батальйону “АЙДАР”, зараз всі виготовлені “народні бронижилети” передають туди. Потрібно більше рук для пришвидшення їх виготовлення.

Крім того, автори ідеї “народного бронижилету” зараз пробують робити кевларові каски, які є ще більшим дефіцитом. Якщо перші зразки пройдуть успішне випробування всіма видами зброї, будуть виготовляти і також передавати на передову.

Зголошуйтеся допомогти! Кожен може щось зробити, хтось на передовій, хтось – в тилу.  Мобілізація – це не лише призов в армію, це мобілізація зусиль.